Давня історія нашого краю

Перші сліди людських поселень “ПОДІЛЛІ” сягають за 15 тисяч років. Поселенці були великі ростом з низьким лобом, масивними щелепами, з великими зубами. Ходили вже випроставшись, мали вправні руки.

         Понад 40 тисяч років тому, під час відступу льодовика з’явився кроманьйонець – це людина від якрої походить сучасна людина, вона була висока на зріст, прамоходяча, більше розумово розвинена, яка пристосувалася до суворого холодного клімату до труднощів. Люди ці жили з мисливства та збирання плодів, вони винайшли і робили знаряддя праці та зброю з кременю, житла з шкіри та кісток. З з 2 по 6 тисячоліття до нашої ери, людство зазнало великих змін, воно знайшло нові способи добування поживи, навчилися самі продукувати поживу. поряд з мисливством почало розвиватися землеробство, уважають, що воно вперше виникло в межріччі Бугу і Дністра. Замість блукання у пошуках здобичі, люди осідали на родючих землях, так з’явилися землеробські поселення. Такі поселення були і на нашій території про що свідчать знайдені знараддя праці, кремені долота, камінні молотки, скребки.    

      До Монголо-татарського нашестя, наша територія була квітучую окраїною Київської Русі, з багатими містами і селами, з роздріблиними нивами і щедри-ми лісами і ріками. 13 століття Моноголо-татари плюндрували нашу землю, перетаорили в руїни села і міста, залишки яких щей досі у вигляді шматків цегли та черепів виорюють з під подільських чорноземів. До утворення с. Стрі-льник на нашій території теж були два поселення, одне з них було на південній окраїні теперішнього села, яке було знищене Монголо-татарами, про яке ніхто не знає, як воно навіть називалося, але про нього є матеріальні докази. В 1891 році, під час обробітку грунту було знайдено цирковний дзвін, разом з прикріп-леною до нього балкою. Дзвін важив 52 фунти, на ньому було написано по сло-в’янське “року АХМЕ, місяця марта К дня”. Також було поселення на північно-східній околиці теперішнього села так звані “круглі окопи”  - це укріплення на-вколо села, яке звалося “Краснянські хутори”. Про це поселення є запис в книзі видання 1900 року «История насильонных пунктов Подолья»і переказів старо-жилів. Старожили розказували мені, що “Краснянські хутори” спалині Монго-ло-татарами чи турками на свято Пасху. Все поселення і церква, в якій були люди, було спалине, а ті, що вціліли були забрані в полон. Загарбаний наш край Монголотатари назвали “Улусом Подільським” всю територію було поділено на окремі округи, які очолили виборні “отамани” з воєнноначальників. “Отама-ни” стали повновладними володарами своїх округів вони збирали данину, брали полонених, безкарно вбивали людей.

         І лише в 1363 році, зібране литовсько-українське військо, яке очолив литовський князь Альгердас розбив військо Золотої Орди. В той час Литовці приєднали велику частину Білорусії, України, тобто половину земель Київської Русі, Литовське князівство стало найбільшим в Європі. Литовське панування на Україні було сприятнішим, ніж жорстоке Іго Золотої Орди. Литовці дозволяли Українські знаті займати найвищі адмінпосади, а тому їх незвали загарбника-ми. Через деякий час розвинувся і став могутнім Тевтонський ордин, що пану-вав на узбирежжі Балтійського моря, також руські князі. Які теж насідали на Литву. Польща хотіла захопити частину Українських земель, для цього вона рі-шила поєднатися з Литвою, було висунуто пропозицію оружити польську коро-леву Ядвігу з Литовським князем Ягайлом. 1385 році в місті Кресь Польща з Литвою укладають Креську унію. За руку Ядвіги і титул короля Польщі, Ягай-ло зобов’язався навернути Литовців у Католицизм, а землі Литви та України “на віки вічні” приєднати до Польської корони. Після Люблінської Унії 1569 року Україна попала під владу Польщі. Почалося велике бідування і знущання Українського народу Польськими панами, ксондзів та жовнірів. Тоді наш край наводнили цілі рої так званих “землян”, які їхали сюди з Польщі, щоб нажитися і розбагатіти. Землі між Бугом і Дністром були надзвичайно багаті не тільки на родючі чорноземи та ліси, а й на хутрового звіра, на бджоли та корисні копали-ни. Всі ці багацтва безсоромно грабувались і визволились в Польщу. Крім польських панів, на країну нещадно грабували і знищувалися польські жовніри та кварцані /наймані/ війська. Кожний магнат, щоб захистити свої багацтва від повстанців /гайдамак/, перетворювали свої маєтки в справжні фортеці, які захи-щали захищали добре озброєні найманці. З точки зору території та населення українські землі складали основну частину Польсько-Литовської держави, яка називалася республікою / по польськи Річ Посполита/. Це була найбільша дер-жава в Європі з населенням 7.5 млн. з яких 2.млн. українці, поляки становили близько половини її населення. До етичних груп належали: литовці, білоруси, євреї, німці та вірмени. Після 1569 року, коли зникли руські князівства, україн-ські землі Речі Посполитої були поділені на 6 воєводств, наша територія нале-жала до Брацлавського воєводства.Все населеня Речі Посполитої ділилось: на шляхту – це вихідці, які зслужили титул “у пролитті крові” у війську короля або великого князя. Міщани – це мешканці міст, які становили від 1 до 15 % населення і селяни, що становили 80 % всього населення. Шляхта мала деякі права, а селяни не мали ніяких прав тільки обовязки. З права користування землею, селяни мусили сплачувти феодалові відробіткову бо натуральну ренту. Хто справно сплачував ренту його ніхто не мав права зігнати із земельного на-ділу, він мав право продавати свій наділ чи передавати у спадщину. Внаслідок експлуатації та знущань польських панів привело до мосових козацько-селян-ських павстань. Весною 1559 року почалося козацько-селянське повстання на чолі із Северином Наливайком, який орудував на Брацлавщені. Проти нього було направлено велике польське військо і 20 липня воно вже плюндрувло села Шргородщини. Спустошені були села, вбиті або четвертовані місцеві жителі. Почалися напади татар, турків, все населення ношої території яке, залишилося живим, тікло на північ т за Днупро, І лише в 1664 році, Івн Сірко очистив нашу територію від турецьких загарбників. Після повстань, неодноразових вторгнень поляків, турків, московитів і татар, в результті спустошливих боїв, внаслідок евакуації населення все Поділля між р.р. Бугом і Дністром стало безлюдним. В 1685 році знову встановлюється Реч Посполита, куди увійшла вся Правобереж-на Укркїна. Зновубули відновлені воєводства, наша територія знову увійшла в Брацлавське воєводство. Стали повертатися польські пани, поверталося населе-ння, яке повтікало під час війни. Почали відбудовуватися поселення, відбудо-вуватися нові села, в цей час приблизно в 1690 році виникло неше поселення село Стрільники. Вся територія сучасного села, була покрита лісом, який тя-гнувся від сучасного с. Бушинка  до сучасної автосради Вінниця-Могилів Поді-льський. В цьому лісі, на трьох горбах, які своїми схилами спускались до низо-вини, де було безліч джерел і початок витоків річки, яка текла з півночі на пів-день і була притокою р.Дністра. На схилах і почалося  засновуватися стрільця-ми-втікачами, як і було назване Стрільниками.

      Село Стрільники засноване приблизно 1690 році стрільцями, які брали участь у стрілецькому бунті при Петрі Першому в 1689 році. При переслідуван-ні та покарнні учасників бунту, частина стрільців тікали на Україну, посиляли-ся тут і утворували нові поселення.Так було утворене наше село Стрільники, село Стрільчинці Немирівського району,  село Стрільники Бахмацького району на Чернігівщині та інші.Село Стрільники Прилуцький район Черкаської області.

Достовірені відомості про село починаються у XVIII століті датою 1742 року. В цьому році на тереторії теперішньої школи була закладена уніатська церква. Першим попом цієї церкви був Іаков Лазаркевич, призначений Львівським єпі-скопом Шептицьким. В 1784 року Володар села Стрільники Станіслав Ворцель наділяє церкву землею в кількості 67 десятин і 1720 сажнів. В цей час в селі Стрільниках проживало 682 чоловіки і 671 жінка з яких: поляків 10 чоловік і 10 жінок, євреїв - 19 чоловік і 20 жінок, все остальне населення було православне. Все населеня села складалося з селян-землеробів.В цей час все Правобережжя України було під владою Польщі, а тому одні польські плани замінювалися іншими і село Стрільники переходило з рук одного пана до другого. Польські пани називали селян “холопами”, “бидлом”, що означало по польське худоба, а тому і поводилися з селянами як з худобою. Польські закони дозволяли панам розпоражтися  з селянами кріаками на ІХ розсуд: гонити на панщену, продавати, міняти на собак, програвати в карти, карати і навіть убивати н смерть. На тереторії, на Північ 0,5 км. Від теперішньої зліва бул побудовна катівня, де за провини селян пере паном катували: викручували суглоби, відрізували вуха, носа, таврували розпеченим злізом обличчя. Одне із страшних покарань було вирізування н спині із шкіри пасків і нтерання гостистою половою. Селяни мстились панам, пдпалювали маєтки, убивали панів, самі тікали на Запорізьку Січ і ставали запорізкими козаками. Особливо страшні лихоліття охопили наш край у 18 ст. після смерті польського короля Августа ІІ. Регулярні та наймані війська наводили наш крй і обклали його тяжкою контрибуцією, яка лягла на плечі

ягарем простого люду. Це тривало десятиліттям. В 1772 році під час поділу Польщі в наш край вступили союзні війська, які теж кинулися грабувати і вби-вати населення нашого краю. По слідах війська пройшов голод, морова язва і чума. Чума рухалась повільно але наполегливо і весною 1772 року охопила весь наш край. Пани масово почали тікати в інші землі та в Польщу. В нашому краї творилися жахливі події: літо дощове, сіно погнило, хліба не дозріли, зер-на не вистачало, не тільки на харчування, а і н посів. Пани, які залишилися за-крилися у своїх замках і припинили будь які відносини з оточуючим світом. Смутне було становище служивого і робочого люду.

      Наближался осінь непогодня, холодна, всі боялися зарази і були переконані, що від неї можна сховатися в лісових хащах. Духовенство влаштовувало бого-служіння у відкритому полі в похідних капличках. Голодний люд повертався в опустілі села і падав жертвою чуми. Народ почав хвилюватися і почав шукати винуватців нещастя. І ось пішла чутка, гробара вихреста, який возив і закопу-вав трупи, в Тиврові громада в своєму переляці вбила і спалила гробара, нібито він був “винуватцем” смерті в Тиврові. І почалопо нашому краї шукати опирів та відьом, які ніби то були причиною чуми. Так був у с. Ярмолинцях закопаним живим у землю пришелеці із сходу. В Мурафі в цей час бабу, яку називали ча-родійкою, зашили в мішок топили в річці, а після камінням добили, вважаючи, що таким чином можна позбутися чуми. Ці жертви хоронили на крутих схилах, де не ходили люди і ставили на них масивн камяні хрести. І зараз на околицях багатьох населених пунктів, нашого Поділля, на крутосхилах, яких ніколи не зачіпав плуг, можна побачити врослі мсивні камяні хрести порослі жовтим мохом і коли молоді запитують, що то за хрести то старі відповідають “Нечіпйте, то не добре місце”.

                               Матеріл за 18 ст. взятий з Істарії Шаргородщини.

      Після пана Ворцеля, наше село і земля попало в залог пану Лідухавському. Пан Лідуховський позичив Брацлавському воєводі 40 тисяч злоти, за що його воєвода дав у залог на 3 роки Шаргородській мєтності. Коли минув строк, кредитор відмовився отримати борг, тому що маєтки приносили йому великі прибутки. Так наше село і землі залишилися у володінні Лідуховського. В Лідуховського було 6 синів.

      Сини Лідуховського підросли і пішли вчитися, а свої наділи продали. Пів-денно-Західну частину в кількості 630 десятин землі, з яких 12 десятин содиб-ної, 582 га орної і 36 лісу продано Дуніну і Аксеверону, Східна частина – Бобо-вському, а пізніше його зятеві Сімашко в кількості 217 су. Північна частина належала Мазуру, а пізніше його ссестрі Бунькевич, яка мал 193 десятини, садибної 8 десятин і орної 185 десятин.

       Крім землі сини Лідуховські поділили і продали новим поміщикам селян-кріпаків. Селяни-кріпаки належали поміщиком і немали права піт з поміщиць-кого маєтку за своїм бажанням. Селян був “прикріплений” до поміщика – звід-си походить слово “Кріпак”. Кріпака змушували безплатно працювати на помі-чника. Ця безплтна праця на пана назавалась панщиною. Його зобовязували даремно віддавати панові продукти своєї праці, або гроші – платити оброк.

                   Поміщики в селі влаштовували господарство своє так, що їм не доводилося годувати своїх кріпаків, вони самі добували собі шматок хліба: пан ділив свою орну землю на дві частини на панську ріллю і сільську ріллю. Він різав невеличкі смужки – “наділи” – для кожного селянського двору.

                   Кріпак обробляв і харчувався з своєї праці і це було вигідно панові. Кріпак мав свою конячку, свою соху, борону, якими обробляв і свою і панську землю. Кріпак працював під примусом. Поміщик шмагав кріпака різками, бив палками віддавав на гільотину, де його катували, відрізали вухо, носа, випікали тавра, або здирали на спині з шкіри паси і ці місьця натирали пшеничною поло-вою. Така катівня була на теперішніх Бранюків та Остопова.

Поступово поміщик забрав над кріпаком повну владу забороняв одружуватися без свого дозволу або насильно одрував селян на свій розсуд.

                   Поміщик тримав селян в неуцтві і темноті, не письменного, затурканого “мужика” легше було експлуатувати. Селяни носили український одяг в більшості із домотканного полотна. Дівчата і жінки носили запаски, а чоловіки білі сорочки і широкі  білі або кольорові шаравари, ходили босі або в шкір’яних постолах.

                            В неділю та в свята одівали вишиті сорочки і підпоясувалися кольоровими поясами. Підлітки яким  було по 16 років і хлопців і дівчата носили домоткані довгі сорочки, не одягаючи запасок і штанів, щоб не погнали на панщину.

                            Після реформи 1861 року в с. Стрільники прибув барон Маас і закупив землю і все господарство в Аксаверова, а землі Сімашки і Бенькевич брав в оренду. Ця територія села і до цього часу зветься Орендою. Селяни теж намагались взяти на викуп частину землі в поміщиків але їм було краще мати справу з бароном ніж з селянами. Тому через деякий період всі землі бувших поміщиків перейшли до рук барона Мааса. На території поміщика Сімашко барон Маас побудував дослідну станцію, яка називалася лабораторією. Ця дослідна станція була звязана телефонною лінією з станцією Рахни і з Деребчинською економічною конторою. Всю загарбану землю барон Маас обкопав канавани і почіпляв Червоні ворота. Але на цьому барон Маас не задовольнився він загарбав в селян долину лівого берега річки, що впадала в його ставок. На цюю землю селяни мали “Викупний акт”. Селяни села жили в бідності в стареньких скривлених від давності хатинках. Не дивлячись на свою бідність селяни села любили повеселитися особливо під час весілля.