Голодомор 1932-1933 р.р.

1933 рік на світі весна, а над селами України нависла чорна хмора. Діти не бі-гають, не граються, сидять по подвірьях, на дорогах. Ноги тонесинькі, складені калачиком, великий живіт, між ними, голова велика, похилена обличчям до зе-млі, лиця майже нема, самі зуби зверху. Сидить дитина і гойдається тілом: на-зад-вперед, назад-вперед. І безконесна “Одна” пісня напівголосом: Їсти, Їсти, Їсти. Ні від кого не вимагаючи, ні від матері ні від батька, а так, у простір, у світ- Їсти, Їсти, Їсти. Спочатку було слово колективізація, за ним почався голод. А далі появилася ціла шеренга слідів чужинців, які несли з собою для українсь-кого народу, чорну несправедливість, насильства і смерть: це агітація, контрак-тація, касація, екзекуція, мобілізація, реквезиція, експропріяція, ліквідаія, акти-віст, штаб. Ці слова породили гірке слово мішечники, станції були забиті зне-силеним людом, який сподівався десь у світах знайти порятунок своїм пухлим з голоду дітям. По шляхах України пішли жебраки, а на зустріч їм вирушали із сіл з прапорами червоної валки, вивозячи в державу хліб, виметений до зерни-ни з селянських комор, - то виконувалась перша заповідь “Хліб державі”. Уздовж кордонів України, де вимерли цілі села, де живі не встигли ховати мертвих, були виставлені щільні збройні загони, щоб голодний люд не йшов в інші республіки. А перший секретар ЦК України Лазар Каганович особисто подбав, щоб українських дядьків з торбами не пускали в поїзд. Жодна жива душа не повинна була вирватись з приготовленого їй пекла. Таке приниження гідності селянина-трудівника змушує його і сьогодні виражати своїх дітей в місто, щоб недай бог з ними так не сталося. Обривалися родинні звязки, вими-рали хліборобські традиції, діти і батьки розмовляли різними мовами й не завжди чують і розуміють одне одного. Сотні тисяч хат стоять сьогодні на україні пусткою- в них немаї господарів. То мститься нам та зневага до селяни-на-годувальника ота злочинна наруга, несправедливість, якої був голод 1932-1933 років. Знищувались книги метричних записів, щоб закрити жахливий реєстр голодних смертей. Померлих на Україні приблизно 7,5 мільйонів, ніхто не судив – отже, ніхто не реабілітує, крім нас їх нащадків. До загонів, які викачували хліб та “розкулькулювали” селян приєднувались ледарі, пяниці, злодії. Ці загони чи бригади народ іменував “Червоною мітлою”. З них і поча-лися доноси і наклепи, внаслідок чого внаслідок чого почався після голоду роз-гул репресій на селі, то з їх намови щоночі х сіл “Чорний ворон” заберав інте-лигенцію та орачів. Все здібне італановите, здорове духом і тілом, нещадно ви-нищувалося з корінням. Життєвий простір заповнювали “активісти”, з голоду вони не вимирали. Вони запосідали командні пости в селі, районі, області свою мораль і волю, а для переконливості почіпили до ременів нагани. І перевернув-ся світ Українського села; хто був нічим став всім. Ці керівники знайшли аргу-мент на виправдання, які почали тлумачити: що на Соловки гнали куркулів та підкуркульників, в тюрми садили саботажників, а з голоду вмирали лодарі. Після репресій зразу війна і зброю взяли чудом уцілівші діти голодного року. І знову- найкращі, найвідважніші відстояли свою матінку БАТЬКІВЩИНУ і багато з них лишилося на полях битв і знову лік їм йшов на мільйони. Скільки доброго могли б зробити на світі ці люди!?

Спогади про голодомор 1932 року бувшого комірника к-пу Пікули Дорофея Тимковича.

                  Колгосп наш ділився на три участки: “Соцгосподар”, “Політвідділ”, і “Будьонний”. Головою к-ну був Козій Йосип Идорович. Кожний участок мав свого завгоспа і комірника. Крім того була ще центральна комора де комірни-ком був Новіцький Ілько. З настонням весни все, що залишилося від зерна в коморах було зметено і змелено на муку, з якої пекли хліб, чорний як земля і видавали тим,  що ходили на роботу по 200 г. З нового врожаю правління к-пу взяло 130 путів пшениці змололи на муку і видали колгоспникам по 1-2 пуди, в залежності від величини сімї, а з решти муки пекли хліб і видавали по 200 г. тим, що ходили на роботу, так було врятовано частину колгоспників від голод-ної смерті. Коли в районі взнали, що ми роздали хліб голодуючим, нас всіх арештували і приписали ним групову кражу хліба. Нас 8 чоловік судили в райо-нному місті Шпикові і винесли вирок: Голові колгоспу Козійові Йосипу Сидоровичу – розстріл.

Голові ревізійної комісії Шкуріну Макару Антоновичу – розстріл.

Комірникові центральної комори Новіцькому Ільку – розстріл.

Завгоспу участка №3 Герасімчуку Михайлу – розстріл.

Сторожу центральної комори Козію Івану – розстріл.

Завідуючому участком №1 Штогрину Кирилу – 10 років тюрми.

Завгоспу участком №2 Кущію Якову – 4 роки тюрми.

Комірнику комори №1 Пікулі Дорофею – 4 роки тюрми.

                   Була подана касація на обласний суд і всім розстріл було замінено на 10 років тюрми. Спочатку сиділи в Брацлавській тюрмі, а для евакуації нас привезли у Вінницьку тюрму, де не було місць у камерах і нас просто битком набили в коридор де не було навіть де стати. З Вінниці нас посадили у товарні вагони і відправили в Казахстан. Їхали 28 суток по 36 чоловік у вагоні, на сутки давали три хлібини і води на сутки, хліб замерзлий розбивали на крихти і діли-ли на всіх. Коли приїхали на місце то деякі не могли злісти з вагона , їх просто скидали, а вівчарки відтягували на сторону. При приїзді на місце нам дали ба-чок каші на всіх і одну ложку і за ким дійшла ложка то крайнім не було що їс-ти. Всіх погнали на каменоломні, мене що закінчив веткурси послали на товар-ну ферму, де я за зразкову поведінку відсидів лише 3 роки. Приїхавши додому, а вдома не дають паспорта і не приписують бо Вінницька область була погра-ничною. Я цілий рік і 9 місяців працюю ветпрацівником не приписаний. А далі мене арештовують і дають 3 роки тюрми за те що не приписаний. Відсидів три роки і прийшов додому, побув 8 місяців і почалася війна. Пішов на фронт від-був війну. Я 1903 року народження пенсіонер доживаю життя біля своєї дочки Яреми Марії Дорофеївни.

Після голодомору населення села було зовсім знесилене, вбільшості не могло виходити на роботу, ті що могли ще якогось переміщатися, шукали робо-ту щоб було харчування і раді були працювати за одні тільки харчі. Колгоспни-ки, які могли пішли на роботу в колгосп, а де раз в день давали житню баланду і записували трудодень. Ті, що лишилися поза колгосп пішли працювати в рад-госп, де платили мізерні копійки та давали вівсяну баланду. Молодше населен-ня села пішло в Рахнянський радгосп, де ішла посадка саду, де теж плати мізер-ні копійки, вдень давали один раз баланди і вечером давали додому 400 г. куку-рудзяної муки. Решта населення, яке не могло ходити на роботу содержувалося їхніми родинами і ніхто їм не допомагав, ні колгосп, ні держава, виживали самі як хто міг. В колгоспі працювали за палички в кінці року одержить. В кінці ро-ку на ті палички давали те, що залишилося від заготівлі, посіву, кормів худобі та інших фондів, могло і нічого залишалося то пайок був дуже мізерний – по 50-100 г. на трудодень, нащо була складена пісня така: “Куда ідеш, куда шкан-дибаєш, а за пайком, хіба ж ти не знаєш?” На полях стояли дерев’яні вишки, з яких дозорців слідкували цілими днями, щоб ніхто на полі не зірвав ні одного колоска. Вдень і вночі кінні дозорці об’їджали поля, які ганяли за дітьми та ста-рими людьми, які хотіли зазбирати на полі колоски чи качани кукурудзи. Їх би-ли, давали штраф, або сажали в тюрми. Щоб нікому не попав колосок чи качан-чик кукурудзи, зразу після збирання хлібів пускали трактори і приорували все, що залишалося на полі. Із збільшенням механізації с/господарства полегшилася ручна праця людей, збільшувалася врожайність, внаслідок чого і збільшилася ціна трудодня, стали на трудодень видавати по 200-400 г. Стало налажуватися життя в селі, стали люди будуватися і як тут з неба ринула війна, яка змела всі надії і життя на землі.