Колективізація

На час колективізації в с. Стрільниках справжніх куркулів не було. Були заміжні селяни, які збагатіли з власної праці під час НЕПу, деякі з них перекри-ли хати бляхою та черепицею. Таких селян в селі було не більше десятка. Най-багатшими в селі щиталися брати: Шкільняк Тимко і Семен, які мали січкарню, молотарку, косілку, і навіть купили трактора, їх господарство було ліквідовано перетворено в к-п Політвідділ.

Під ліквідацію попало Хміля Юхтима, в якого було крім землі, молотар-ка, косарк та худоба. Брати Шкільняки, які були старі, на той час, жили і пра-цювали в селі до смерти, а Хміль Юхтим, якого хотіли вислати, втік в Румунію. По плану району в селі Стрільниках, до осені 1932 р. потрібно було закінчити суцільну колективізацію. Для цього в село було присланоз району уповноваже-ного Шумилу Трохима, який вислужитися перед начальством, приміняв всі ме-тоди і силу, щоб насильно зігнати всіх в колгосп. В різних кінцях села було створено хати-штаби, в які вночі зганяли селян з одного кінця і заставляли пи-сати заяви в к-п. Хто не хотів, а в більшості таких було, відправляли до дому, щоб подумав, а через 2-3 години їх знову визивали і так робилося щоночі. А ті, що зовсім відмовлялися писати заяви їх виганяли серед зими з хат, забирали худобу і ніхто з родичів чи сусідів немав права прийняти їх в дім, тому, що їх така сама чекала судьба. Більше 20 чоловік із села було посаджено в Брацлавську тюрму, в якій помер наш селянин Гончарук Андрій. Багато чоловіків вті-кало в м. Горький, то за них сиділи жінки: Козій Ірина, Козій Домка і др.

 

І так в селі Стрільниках 1931-1932 р.р. “куркульство” було ліквідовано і частково утворено колективне господарство ТСОЗ. Утворене господарство бу-ло бідне, не було с/г машин, нехватало інвентаря, насіння, тягла. Внаслідок по-ганого обробітку землі знизилася врожайність, хлібопостачання державі скоро-тилоя. Зібраний урожай в селі не міг забезпечити виконання плану поставки хліба державі, а просити про зменшення поставок зерна сільська і районне на-чальство не рішалося тому, що із села і району були подані дуті зведені по вро-жаю. А тому, вони 1932 р. після сівби, в село було направлено з р-ну уповнова-жених: Шумилу Т., Афанасєва і Добролюбова, із їх “допомогою” з колгоспного магазину було все вивезено до зернини, але і цього було мало. Тоді було орга-нізовані з повноважених і сільських активістів бригади, які в селі звали “Черво-ною мітлою”. Бригади озброїлися залізними палками і пішли по селу шукати “закопаний” хліб, а хто його закопував, коли його зовсім не було. Шукали скрізь в хатах, сараях, на землі і під землею, на горищах, в скринях, в каструлях і горшках. Все зерно, квасолю, горох, різне насіння – все забирали підчисту, як-що не було зерна то брали одежу, полотно. До зими все зерно і насіння вивезе-не, залишилася картопля і то маленька, як квасоля, бо в цьому році і на картоп-лю не було врожаю. Настала зима холодна і голодна до 30-40 градусів морозу, снігу стільки випало, що з хат не можна було вийти, не було що їсти, чим пали-ти, в селі розбирали плоти, сараї, рубали дерева, садки і палили. В селі майже не було ніякої худоби, навіть собак і котів, а коли і було що в кого, то ховали, щоб ніхто не бачив. Їли все, що попадало до рук: живе і не живе, собак і котів, сусликів, взуття, яке було із справжньої шкіри, постоли зморщені із сирої шкі-ри худоби. Навесні люди збирали і їли гнилу картоплю,жолудя, бурякове насін-ня, все перемелювали на жорнах, добавляли дерев’яної троті і пекли “манзарі”, а частину розмішували з водою і варили “баланду”. Наша сім’я мала 2,25 деся-тини землі і складалася з трьох осіб: батько, мати і я. Нас теж під час колективі-зації перед новим роком вигнали з хати і забрали корову, бо більше в нас нічо-го не було. Батько пішов в с. Левківці, мати – в село Семенівку, а я перебував у директора школи Яковенка Тихона Яковича, якому допомагав організовуати п’ятий клас для утворення семирічної школи. В новому 1933 р. ми знову посхо-дилися до своєї хати. Більше нас ніхто не виганяв, але корови не віддали. Мати моя зуміла виховати маленьке відерце жита і щоденно по жменці терла в макіт-рі макогоном і варила крупник. Весною, коли появилась зелень, мати брала по-ловину жмені жита, добавляла кропиви, лободи і варила “баланду”. Із жолудя та бурякового насіння, змеленого на жорнах, пекла “манзарі”. Від баланди ми почали пухнути, тіло набиралося рідиною, аж хлюпалося і світилося як скло. Насамперед почав пухнути батько, який був великий і потребував багато їжі, за ним мати, а мені почали пухнти ноги. Батько від переживання мішався і бачив, що в трьох ми на цих харчах не виживемо, і він жертвуючи собою, відмовля-ється від їжі і вмирає з голоду у віці 52 роки. Мати опухла, що не могла нікуди вийти, крім дому, щоб зварити баланду. А я, хоча і були опухлі ноги почав в с. Рахни садити сад. На роботі нас один раз у день годували кукурудзяною балан-дою, а ввечері давали додому по 400 г кукурудзяної муки. Для того, щоб цюю муку зберегти і донести додому, мати мені пошила маленьку торбинку, яку я з мукою ховав у пазуху або штанину, щоб по дорозі її в мене не відібрали голод-ні люди. З муки мати варила справжню баланду, добавляючи до неї лободи, кропиви, а далі і молодих листочків з буряків. Ідучи на роботу, було жалко ди-витися як голодні, опухлі люди сиділи на вулиці чи під ворітьми з протягнути-ми руками благаючи їжі, повертаючись увечері з роботи, я бачив багато з них уже лежали мертвими. На кладовищі була викопана загальна яма. Щоденно по вулицях їздила підвода і збирала мертвих без домовин, часом без сорочки, не бритих, не митих, ноги бувало в болоті – в гною і скидали всіх в одну яму. Вес-ною 1933 р. настав найстрашніший момент голоду, всі запаси, які були в людей вичерпалися до кінця. Настав нестерпний момент життя, наступала найстраш-ніша видюча смерть, кожний знав: чи рано, чи пізніше він повинен вмерти з го-лоду. Але люди не втрачали надії і думали як надалі забезпечити життя тим, що залишаться живими. В кого була картопля її різали на маленькі кусочки, виріза-ли кільця, обирали картоплю і лушпайки різали на кусочки, щоб посадити хоч частину города. При посадці городу, зразу за собою громадили граблями, щоб уночі голодні не вибирали посадженого. Далі почало в полі дозрівати жито. Люди, хто міг ходити кинулися в поле, рвали набухлі зелені зерна і тут же їх зеленими поїдали на голодний шлунок, від чого боліли і навіть помирали. Деякі брали колосся додому, обивали їх до діжок, терли зерно в макітрах і пекли “ма-нзарі” і коли жадно їх поїдало, теж боліли і помирали. Під час голоду в селі в 1933 році майже в кожному дворі хтось помер, точного числа померлих немає. Після такої важкої голодовки почалася друга епідемія – репресії. Тюрми і табо-ри наповнювалися “ворогами народу”. Аппарат Міністерства держбезпеки жа-дав роботи, відзнак і нагород “вождя”. І судили тоді за піднятий колосок, за необережне слово сказане на “любимого” Сталіна. Досить було вказати паль-цем на неугодну тобі людину, яку тут же заберав його “Чорний ворон”/автофу-ргон з гратами/ і більше цієї людини ніхто ніколи не бачив.